Огляд судової практики у справах

за участю податкових органів, пов’язаних з нарахуванням

та сплатою податку на додану вартість платниками податків,

які перейшли на спрощену систему оподаткування

Справа за  позовом ВАТ „І...”  до ДПІ м. Києва про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що оскільки ПДВ, сплачений за отримані товари, був включений до податкового кредиту підприємства в січні 2003 р., з 01.04.2003 р. позивач перейшов на спрощену систему  оподаткування зі сплатою ПДВ по ставці 10 %, а отже так як законодавством не передбачено коригування податкового кредиту по залишках товарів у випадку переходу підприємства на єдиний податок, тому підприємству безпідставно нараховано суму податку на додану вартість та штрафні санкції.

Відповідач заперечив проти позову мотивуючи тим, що при переході у 2 кварталі 2003 року на сплату єдиного податку за ставкою 10 %, за наслідками звітного періоду, в якому відбулось виключення з реєстрації, підприємство зобов’язано було зменшити суму податкового кредиту на суму податку на додану вартість, нарахованого при їх придбанні у розмірі, який відповідає частці невикористаних в оподаткованих операціях у попередніх звітних періодах товарних залишків і подати розрахунок коригування сум податку на додану вартість.

Дослідивши матеріали справи, Господарським судом  м. Києва  було встановлено наступне.

Податковим повідомленням-рішенням, прийнятим на підставі акту про результати виїзної планової документальної перевірки дотримання вимог податкового та валютного законодавства,  ДПІ у Дніпровському районі м. Києва встановило заниження позивачем податку на додану вартість за 2002-2003 рр. В порушення пп. 7.4.3 п. 7.4 ст. 7 Закону України „Про податок на додану вартість” позивач придбав у 1 кварталі 2003 р. товари, які не використано в оподаткованих операціях звітного періоду та з 2 кв. 2003 р. перейшов на сплату єдиного податку за ставкою 10%.

Позивач уклав договір поставки з ТОВ „Торговий дім „У...”. Відповідно до пункту 1.1 договору постачальник приймає на себе зобов’язання по постачанню, а позивач по прийманню і своєчасній оплаті товару, згідно номенклатури, кількості і ціні, обумовленим у додатку до договору. На виконання цього договору було складено видаткову накладну.

Відповідно до пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону країни „Про оподаткування прибутку підприємств” суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 – 5.7 цієї статті. Згідно з вищевказаною нормою позивач відніс суму по договору до складу валових витрат виробництва. Сума ПДВ на підставі податкової накладної та відповідно до пп.7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону №168 була включена до складу податкового кредиту підприємства в січні 2003 р.

З 01.04.03  позивач на підставі Указу Президента України „Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб`єктів малого підприємництва” від 03.07.1998 р. № 727/98  перейшов на спрощену систему оподаткування.

На день виключення позивача з реєстрації платників податку на додану вартість в податковому обліку значились товарні залишки, які були включені до складу податкового кредиту в податковій декларації по ПДВ за січень 2003 року.

Згідно з пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168 податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8¹ цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до пп. 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168 якщо платник податку придбаває (виготовляє) товари (послуги) та основні фонди, які призначаються для їх використання в операціях, які не є об'єктом оподаткування згідно зі статтею 3 цього Закону або звільняються від оподаткування згідно зі статтею 5 цього Закону, то суми податку, сплачені у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включаються до складу податкового кредиту такого платника.

Підпунктом 7.4.3 пункту 7.4 статті 7  Закону № 168 встановлено, що у разі коли товари (роботи, послуги), виготовлені та/або придбані, частково використовуються в оподатковуваних операціях, а частково ні, до суми податкового кредиту включається та частка сплаченого (нарахованого) податку при їх виготовленні або придбанні, яка відповідає частці використання таких товарів (робіт, послуг) в оподатковуваних операціях звітного періоду.

Отже, відповідно до вищезазначеної норми, позивач зобов'язаний був зменшити суму податкового кредиту на суму податку на додану вартість, нарахованого при їх придбанні у розмірі, який відповідає частці недовикористаних в оподаткованих операціях у попередніх звітних періодах товарних залишків і подати розрахунок коригування сум податку на додану вартість.

Також позивачем порушено підпункт 5.8.2 пункту 5.8 розділу 5  „Порядку заповнення та надання податкової декларації з податку на додану вартість”, затвердженого наказом ДПА України від 30.05.97 № 166. 

Враховуючи положення пп. 17.1.3  п. 17.1 ст. 17  Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" у разі коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов'язання платника податків за підставами, викладеними у підпункті "б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 цього Закону, такий платник податків зобов'язаний сплатити штраф у розмірі десяти відсотків від суми недоплати (заниження суми податкового зобов'язання) за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше п'ятдесяти відсотків такої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.

Враховуючи зазначене вище, суд вирішено, що позовні вимоги   ВАТ „І...”  до ДПІ м. Києва про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення є необґрунтованими і недоведеними відповідними доказами, а позовна заява не підлягає задоволенню.

Справа за позовом СПД - фізичної особи В... до ДПІ м. Києва при визнання недійсним податкового повідомлення-рішення та податкових вимог.

Державна податкова інспекція податковим повідомленням-рішенням на підставі пп. 7.7.2,  пп. 7.7.3 п. 7.7  та п. 7.2  ст. 7 Закону України від 03.04.97 № 168/97-ВР  „Про податок на додану вартість”, пп. 17.1.1 та пп. 17.1.2  п. 17.1 ст. 17 Закону України від 21.12.2000  № 2181-ІІІ „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" визначено позивачу суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість  (основний платіж і штрафні санкції).

Дане повідомлення-рішення прийнято з тих підстав, що СПД В..., обравши спрощену систему оподаткування, не подав заяву про анулювання свідоцтва платника податку на додану вартість та виключення з реєстру, не сплачував податкової звітності з ПДВ.

Судами першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову було відмовлено. Позивач, не погоджуючись з рішеннями, подав касаційну скаргу.

Суть справи полягає в наступному.

З моменту реєстрації  В. як суб’єкта підприємницької діяльності з 11 грудня 2002 року до 01 липня 2003 року він перебував на загальній системі оподаткування, а з 01.07.03 був зареєстрований як платник єдиного податку в ДПА України та на момент проведення перевірки був платником єдиного податку.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивача, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що СПД В... при переході з загальної системи оподаткування на спрощену систему заяву про скасування реєстрації як платника ПДВ у відповідному Реєстрі до податкової служби не подав, не здав відповідне свідоцтво, а тому на нього поширюється дія Закону № 168 до моменту, коли він подав відповідну заяву та здав свідоцтво. А оскільки СПД В. не здавав до податкової служби податкові декларації з ПДВ та у період з липня 2003 року по грудень 2004 року (включно) не сплачував ПДВ, то до нього були застосовані санкції, передбачені підпунктом 17.1.1. пункту 17.1 статті 17  Закону України № 2181, та підставі підпунктів 7.7.2 та 7.7.3 пунктів 7.7 статті 7 Закону № 168 визначено податкове зобов’язання.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновком судів попередніх інстанцій виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Указу Президента України від 03.03.98 № 727 „Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” суб’єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником податку на додану вартість, крім випадків, коли юридична особа обрала спосіб оподаткування доходів за єдиним податком за ставкою 6 відсотків.

Відповідно до п. 25 Положення про реєстр платників податку на додану вартість, затвердженого наказом ДПА України від 01.03.2000  року № 79 свідоцтво про реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності платником податку на додану вартість діє до дати його анулювання, яке відбувається у випадках, передбачених законодавством, а одночасно з анулюванням свідоцтва органи державної податкової служби здійснюють виключення платника ПДВ з Реєстру.

Чинне законодавство не визначає обов’язку державної податкової служби при переведенні суб’єкта підприємницької діяльності з загальної системи оподаткування на спрощену систему автоматично виключати останнього з Реєстру платників ПДВ. Прийняття рішення про виключення з Реєстру платників ПДВ належить виключно самим суб’єктам підприємницької діяльності.

За таких обставин суди не мали підстав для задоволення позову суб’єкта підприємницької діяльності.