Історія формування та модернізації податкової служби

Питання, пов’язані з модернізацією податкових органів сягають у глибину історії з часів формування Київської Русі.

Найдавнішою системою прямих податків на утримання княжого двору й дружини була у Київський Русі данина, яка сплачувалася звичайно продуктами сільського господарства й промислів (хутром, воском, медом, хлібом, шкурами тощо). Збирали данину, виїжджаючи на так зване полюддя (від “ходіння по людях”), у вигляді різних дарів князю чи представникам його адмiнiстрацiї (“поклон”, “почесть”, “стан”), чи “повозом”, коли її привозили до Києва. Серед прямих податків виділяли дари (добровільне підношення підданих), данину (плату підданих), оброк (плату за користування певними земельними наділами, знаряддями праці тощо).

З 947 року Ольга започаткувала стабільне стягнення податків, запровадивши “становища” — адміністративно - фiнансовi пункти для збирання данини, використавши для цього стародавні центри сільських общин — погости, а також “уроки” та “устави”, якi визначали розміри та зміст зборів, що сплачувалися тоді переважно хутром. Це й була перша, вiдома iсторикам, реформа податкової системи в Українi.

За правлiння правнука Ольги князя Ярослава Мудрого було складено перший писемний звiд законiв — знамениту “Руську правду”, складовою частиною якої був i “Покон вірний”, яким детально регламентувалася система оподаткування. Одиницею оподаткування був “дим”, або подвiр’я, що мало певний земельний наділ (у середньому — 15 га). 20 — 30 “димiв” становили “дворище” — об’єднання родичів, котрі спільно несли податкові зобов’язання. “Дворища”, у свою чергу, об’єднувались у громади, на чолi яких стояли старости. Та частина населення, яка мусила платити усi податки i виконувати повинності на користь держави, називалася “чорними” людьми, або “черню”. До речi, першi вiдомi календарi у Київськiй Русi були пов’язанi, як i в iнших країнах свiту, саме з календами — перiодами стягнення податкiв.

Сучасна історія податкової служби започата з прийняттям у 1990 році Закону України „Про державну податкову службу в Україні”, яка спочатку функціонувала у складі Міністерства фінансів Української РСР. У 1996 році було утворено Державну податкову адміністрацію України та відповідні державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах і районах у містах. Встановлено, що ДПА України є центральним органом виконавчої влади. Державну податкову адміністрацію України очолює Голова, який за посадою є міністром.

Наступним кроком реформування податкової служби стало утворення Департаменту розвитку та модернізації державної податкової служби України як самостійного функціонального підрозділу Державної податкової адміністрації з правами юридичної особи. Відповідна постанова Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2000 року №1454 „Про утворення Департаменту розвитку та модернізації державної податкової служби України” була ухвалена за пропозицією ДПА України.

У 2003 році був започаткований Проект "Модернізація державної податкової служби України - 1", в рамках якого був розроблений Детальний план дій за реструктуризованим проектом “Програма модернізації державної податкової служби України”, який визначає конкретні роботи по реформуванню податкової служби на період до 2013 року, остання редакція якого затверджена наказом ДПА України від 14.04.2006 р. № 204.

Керівництвом ДПА у м. Києві пріоритетним напрямком діяльності відділу на 2007 рік визначено сприяння впровадженню системи подання податкової звітності засобами електронної пошти, вивчення та аналіз набутого практичного досвіду та формування пропозицій щодо вдосконалення елементів цієї системи стосовно регіональних умов функціонування інтегрованої телекомунікаційної системи ДПА у м. Києві.

 

Проблема модернізації суспільства в історичному й загальнотеоретичному вимірі

Весь світ, а разом з ним і Україна вступила в третє тисячоліття. Ще недавно ми сприймали його як щось невизначене-віддалене. Сьогодні воно вже реально відчутне для нашого світосприйняття. Перебуваючи, ще майже, на порозі нової реальності, людина й суспільство насамперед прагнуть переосмислити своє минуле. І це не просто цікавість, а й своєрідний «життєвий імператив – прагнення знати все про все з того, що довелося пережити народу і людству». Лише глибоко усвідомлюючи своє минуле, ми здатні здійснити крок у майбутнє.

Друга половина XX століття у розвитку соціально-гуманітарних наук ознаменувалася своєрідним викликом часу, який спричинив надзвичайну зацікавленість учених проблемою модернізації.      

Термін «модернізація» вживається в науці з 50-х років XXстоліття. Етимологічно він пов'язаний з французькими словами moderne  - сучасний, новітній та modernization, що означає оновлення, а також з англійськими однокорінними термінами modern, modernity, modernization, щодо яких можливі два варіанти перекладу на українську мову. Перший – модерний, модерність і модернізація, другий – сучасний, сучасність та осучаснення.

Послідовна реалізація в Україні курсу демократичних реформ, перехід від командно-адміністративної до державно-громадської системи управління, об’єктивні процеси розвитку та модернізації суспільства в цілому визначають необхідність і значимість модернізації податкової служби України. В діяльності органів державної податкової служби України є основна мета, яка полягає в ефективності взаємовідносин платників податків з податковою службою, що основною мірою досягається шляхом відкритості та підзвітності органів державної податкової служби перед суспільством.

Звернемося до роботи Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. Для кращого розуміння комплексу наукових ідей, об’єднаних поняттям «теорія модернізації», доцільно здійснити короткий екскурс в історію її розвитку та поступового вдосконалення. Найперше слід зазначити, що ця теорія з’являється після другої світової війни, в роки глобальних світових трансформаційних змін. Протистояння двох суспільно-політичних систем  і виникнення «третього світу», представленого в минулому колоніями і напівколоніями, поставили західне суспільствознавство перед необхідністю вироблення нової парадигми соціально-історичного розвитку, здатної подолати песимізм попередніх концепцій, репрезентованих О.Шпенглером, А.Тойнбі, П.Сорокіним, К.Ясперсом та іншими вченими, що розкривали аспекти кризи західного світу.

З того часу і до сьогодення теорія модернізації пройшла кілька етапів свого розвитку, поступово набуваючи нових ознак і тенденцій. Скажімо, професор Московського університету В.Пугачов виділяє два етапи  1-й – з 50-х рр. і  2-й – із середини  60-х рр. Ця умовність найперше пов’язана  зі свого роду «прозріннями», котрі постійно виникають на певному етапі й, не зачіпаючи його основ, несуть у собі зміст наступного, більш досконалого етапу розвитку теорії модернізації.

Перший етап був періодом зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі конкретно-орієнтованих моделей соціально-економічного розвитку. Безпосередньою передумовою розробки модернізацій них проектів послугувало прагнення перенести на країни третього світу модель британської або американської політичних систем, які вважались на той час вершиною і зразком політичного розвитку. В цей період намітився міждисциплінарний підхід, котрий об’єднав довкола неї економістів, соціологів, політологів, соціальних психологів, представників інших наук. І вже перший етап спричинив виникнення цілого ряду оригінальних концепцій розвитку капіталізму, автори яких конкретизували останній  різними епітетами: «само руйнівний» (І.Шумпетер), «народний» (Т.Кервер, Е.Джонсон), «безкласовий» (М.Сальвадорі), «оригінальний» (Г.Гільфердінг) та ін. При всьому розмаїтті підходів, домінуючими у вказаний період були ідеї економічного росту, які, зокрема, знайшли глибоке обґрунтування у працях У.Ростоу. Згідно з його концепцією стадій економічного росту перехід від традиційного суспільства до індустріального і далі відбувається на основі розвитку техніко-економічних умов накопичення капіталізму. 

У вищезазначених концепціях традиційні (доіндустріальні) суспільства Азії, Африки й частково Латинської Америки розглядались як економічно відсталі, для яких достатньо створення механізмів стійкого розвитку, аби всі інші проблеми вирішились самі собою. Практичне втілення  такої моделі пропонувалось засобом вирівнювання країн названих регіонів з розвиненими країнами. Механізми економічного росту повинні були слугувати передумовою  для впровадження  політичних інститутів західного зразка. Що ж стосується культури, то вважалося, що її прозахідні цінності прийдуть автоматично. Разом з тим поступова політизація цієї теорії зумовила інтерес до неї з боку представників офіційної влади різних країн, що значною мірою стимулювало нові, більш глибокі дослідження і викликало сумніви щодо економічного росту як єдиного критерію модернізаційного процесу.

Значним кроком уперед на завершальній стадії першого етапу був технологічний детермінізм і відповідні підходи до модернізації, які враховували, наприклад, кількість споживання людиною енергії (У. Мур, Д.Медоуз та ін.) або співвідношення неживих і живих джерел енергії (М. Леві). Подібні підходи відкрили шлях для точних вимірів, перевірок і, найголовніше, — для поширення і вдосконалення порівняльного аналізу модернізаційних процесів.

На другому етапі розвитку теорії модернізації відбувалася пе­реоцінка ідей першого етапу, а також аналіз прорахунків, виявле­них суспільно-політичною практикою. Було доведено, що моделі економічного росту і політичної інституціоналізації виявилися самі по собі малоефективними й не спрацювали практично ніде в тому вигляді, як вони були задумані її теоретиками. Ідея "прогресу" почала розглядатися як деструктивна або, в усякому разі, як така, що втратила ореол абсолютної істинності. З приво­ду цього Г. Померанц зауважує, що розвиток від простого до складного — це невідворотний процес, і зупинити його немож­ливо, однак він несе з собою багато зла. Своєрідною реакцією на недооцінку цього зла, на невміння його врівноважити є так зва­ні "провали модернізації" у вигляді спроб практичної реалізації різного роду утопій.

У процесі критичного осмислення прорахунків першого етапу розвитку теорії модернізації було виявлено: недостатню ефектив­ність структурно-функціонального аналізу, зокрема методів квантифікації, математичної обробки інформації, комп'ютерного моделювання та ін. для розкриття механізмів переходу від тра­диційного стану суспільства до сучасного; тимчасовий і анклавний характер ефекту від практичного впровадження різних моделей модернізації; незбалансованість економічних, соціально-політичних та культурних наслідків модернізації, неадекватність європоцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азіатської, африканської і латино-американської культур. Названі характеристики, які в різних варіаціях з'являються з 70-х pp. у працях відомих теоретиків, спричинили визнання відносної не­залежності економічного розвитку "від жорстко визначених форм ідеології й політичної організації західного типу" та необ­хідності збереження національних традицій, які "допомагають зняти загрозу соціальної дезорганізації" й забезпечити мирні шляхи політичного розвитку.

Третій, нинішній, етап розвитку теорії модернізації, дав захід­ним вченим розуміння необхідності врахування поряд з економічними та індустріально-технологічними чинниками розвитку (людські і природні ресурси, нагромадження чи наявність капі­талу, розвинені технології), геополітичних, соціальних, культур­них, психологічних та ін. Теорії модернізації названого періоду набувають чітко вираженого соціально-культурного характеру. Що ж стосується політичного контексту модернізації, то він пе­редбачає переорієнтацію суспільних відносин через поширення інтегральних цінностей, таких як соціальна держава, гуманізм, правова держава, свобода особистості, права людини та ін. Це, зокрема, виражається у подоланні європоцентризму, "вестернізації" і визнанні як самоцінних ісламської та індусько-буддистської "квазіцивілізацій"; у врахуванні цивілізаційної культури окремих соціумів загалом. Вчені, навіть ті, хто стояли біля вито­ків теорії модернізації, майже одностайно дійшли висновку про неможливість механічного перенесення західних моделей розвит­ку на інші регіони світу. Разом з тим, модернізацію все частіше розглядають "як процес глибоко суперечливий, що тяжіє до пос­тійної кризи культури й загрожує катастрофою не тільки на перших кроках, а й на рівні "найбільш передових "суспільств".

Сучасна теорія розглядає модернізаційний процес у тому чи іншому суспільстві як свідому установ­ку держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування досвіду передових країн, а шляхом поєднання найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які носять універсальний, всезагальний характер традиційною специфікою певних суспільств.

Процес модернізації, на думку відомого західного політолога С.Блека, проходить кілька стадій: а) усвідомлення мети; б) кон­солідація зорієнтованої на модернізацію еліти; в) період трансформації; г) інтеграція суспільства на новій основі. Осягнути процес модернізації на всіх етапах практично неможливо на рів­ні абстрактно-універсальних схем. Одначе функціонування різних моделей у різних історичних умовах і на кардинально відмінних рівнях соціальної організації дає змогу визначити загальні характеристики модернізації, її основні напрями в су­часному світі, котрі мають властивість інтегруватися в самодо­статню цілісність.

У наш час значне місце відводиться проблемі вдосконалення нормативної й ціннісної систем суспільства, орієнтованих на формування модернізованого політико-правового поля і культури активістського типу, що передбачає: активну роль особи в політичній системі; утвердження тенденції забезпечення соціально-справедливої рівності в суспільстві, універсальність законів; домінування соціально-державного замовлення на всебічний розвиток і вдосконалення професійних та особистих якостей суб’єктів політики і соціальних відносин; забезпечення доступності освіти та її високої якості, що гарантує можливість активної діяльності і життєвого успіху в новій, мінливій системі соціальних відносин. Особливого значення в цьому процесі набуває розкриття соціального потенціалу інституту громадянства, який передбачає право усіх членів  суспільства брати активну участь в управлінні державою.

У стародавні часи і в епоху середньовіччя громадянство поширювалось лише на меншість населення. З початком модернізації цей процес не тільки охоплює переважну більшість суспільства, а й створює ідеологію громадянських прав з її орієнтацією на можливість рівної участі в державному управлінні, утвердження громадянської рівності перед законом, розширення можливостей  самозабезпечення  особою бажаного соціального статусу.

Громадянськість розглядається в сучасних умовах як готовність і здатність людини, громадянина до активної участі у справах суспільства й держави на основі глибокого усвідомлення своїх прав і обов’язків. Потреба вдосконалення громадянськості у процесі модернізації суспільства як своєрідної соціально-психологічної якості людської поведінки знаходиться в тісному взаємозв’язку  з потребою утвердження громадянського суспільства і є одним із показників рівня демократичності, поєднаної з цивілізованістю того чи іншого суспільства.

Об'єктивною підставою модернізації в сучасному світі слугує цілісність людства, взаємозалежність і взаємопов'язаність його окремих частин. Потреба модернізації суспільства розглядається в нинішніх умовах як своєрідний виклик часу, оскільки негатив­ний вплив частини людства, окремих реліктових політичних утворень в умовах сучасного рівня технологічного розвитку ста­новлять загрозу вже не тільки для окремих суспільств, а й для людської цивілізації в цілому.

Мета модернізації у загальносвітовому масштабі тісно пов'я­зана з ціннісно-культурним механізмом її забезпечення — еконо­мічного зростання демократії для народу, політичної стабільнос­ті і соціального порядку, добробуту і всебічного забезпечення творчого потенціалу особистості, врівноваженого соціальною справедливістю й рівністю можливостей. Гармонійний розвиток і вдосконалення ціннісно-культурного механізму дозволяє позба­витись бідності, нерівності (надмірної поляризації суспільства і зрівнялівки), репресій, насилля, залежності суспільства від влад­но-бюрократичних структур та ін.

Для  поліпшення взаємовідносин платників податків з податковою службою для розвитку та модернізації податкової служби пов‘язаної з виконанням завдань щодо мобілізації коштів до бюджетів всіх рівнів під керівництвом  Заступника Голови ДПА у  м. Києві Зубахи Т.І.  створений відділ розвитку та модернізації податкової служби в ДПА у м. Києві. На даний час відділ приймає участь в впровадженні системи приймання та обробки податкової звітності, податкових накладних та реєстрів податкових накладних в електронному вигляді, що покращує  процеси взаємодії Державної податкової адміністрації України з регіональними органами державної податкової служби та іншими суб’єктами інформаційних відносин та спрощує процедуру передачі податкової звітності платниками податків до органів державної податкової служби.

ДПА у м. Києві